Довга війна за зниклі голосні

Цьм рчнн нм глснх, л в вс дн мжт йг прчтт.

Вам це вдається, хоч і з певним зусиллям, бо ви вже знаєте українську, і пам’ять мови заповнює кожну прогалину раніше, ніж ви її помітите. Більшу частину історії алфавіту читання працювало саме так. Фінікійське письмо, предок єврейських, арамейських, арабських, грецьких і латинських літер, мало двадцять два знаки, і кожен із них був приголосним. Решту додавав читач.

У липні ми обіцяли повернутися до моменту, коли греки зламали цю звичку. Уся історія довша за одне вдале запозичення. Щоб голосні з’явилися на сторінці, знадобилося значно більше тисячі років і кілька систем письма, і двом із причетних традицій довелося зробити це, не змінивши жодної літери.

Алфавіт, що довіряв читачам

Писати самі приголосні для семітської мови не так безрозсудно, як здається. В івриті й арабській значна частина значення слова міститься в корені з трьох приголосних. K-T-B означає ідею письма: арабське kataba «він написав», kitāb «книга», maktab «контора». Голосні несуть граматику й відтінки, і досвідчений читач зазвичай може відновити їх із контексту.

Проте писарі додавали підказки там, де це коштувало мало. Ранні єврейські й арамейські писарі почали вживати кілька приголосних літер, насамперед йод і вав, для позначення довгих голосних, а хе й алеф наприкінці слів. Згодом граматики назвали їх matres lectionis, «матерями читання». Це були підказки, а не система. Короткий голосний і далі не записували.

Грецьке переосмислення

Коли греки перейняли фінікійські літери, за умовним датуванням близько 800 року до н. е., підказки стали системою. У фінікійській були приголосні, якими грецька не користувалася, як-от гортанний вибух алефа і горловий звук айна, а грецьку не можна було читати самими приголосними: надто багато її слів починаються з голосного або тримаються на голосних.

Тож п’ять літер змінили роботу. Алеф став альфою. Хе став епсилоном. Йод став йотою. Айн став омікроном. Вав став іпсилоном. У діалектах, що втратили звук h, хет став етою, довгим e, а омега з’явилася пізніше. Історики письма називають результат першим алфавітом у вузькому сенсі, з літерами і для голосних, і для приголосних. Латиниця й кирилиця успадкували цю ідею, і тому літери, які ви зараз читаєте, мають власні голосні.

З часом навіть грецькій захотілося більшого. Близько 200 року до н. е. в Александрії вченому Аристофанові Візантійському приписують знаки наголосу й придиху, в добу, коли дедалі більше читачів Гомера виросли, не чуючи його грецької.

Крапки довкола застиглого тексту

Іврит зіткнувся зі складнішою версією цієї задачі. У пізній античності це була радше мова Писання, молитви й навчання, ніж вулиці, а приголосні біблійного тексту були закріплені. Писар не міг додати жодної літери, навіть корисної. І все ж традиційний спосіб читання, що передавався від учителя до учня, мав уціліти.

Відповідь дали вчені з Тверії над Галілейським морем, відомі як масорети. Приблизно від VII до X століття вони оточили літери дрібними крапками й рисками для голосних, знаками наспіву й наголосу та примітками на полях, розміщуючи все це під літерами, над ними й усередині них, щоб приголосні лишилися недоторканими. Їхня найвідоміша праця, що збереглася, Алеппський кодекс, була написана близько 920 року, і Маймонід на неї покладався. З приблизно 487 сторінок уціліло близько 294. Більша частина Тори зникла після того, як 1947 року підпалили синагогу в Алеппо, де кодекс зберігався.

Іноді крапки взагалі не описують написаного слова. Чотири літери імені Бога, יהוה, вголос не вимовляли; замість них читачі казали Адонай, «мій Господь». Масорети дали цим чотирьом літерам голосні, близькі до голосних слова אֲדֹנָי, Адонай, як вказівку: читай це як «Адонай». Християнські гебраїсти, що прочитали це поєднання буквально, отримали «Єгова», форму, засвідчену в латині від XIII століття, яку англійській мові передав Вільям Тиндейл, надрукувавши 1530 року Iehouah. Знак голосного може бути вказівкою, а не звуком, і читач поза традицією, який цього не помітить, здатен вигадати слово, якого ніхто ніколи не вимовляв.

Один аят, два закінчення

Арабській знадобилися два шари підказок. Кілька літер мають однакову форму й розрізняються лише крапками, що звуться iʿjām, а короткі голосні не записували. У березні ми розповідали, як найдавніші рукописи Корану залишали читачеві нести значну частину цього знання в собі.

Традиція пам’ятає, чому додали голосні. Розповідають, що граматик Абу-ль-Асвад ад-Дуалі, який помер у Басрі близько 688 року, почув, як читець хибно прочитав одне-єдине закінчення в третьому аяті дев’ятої сури. У відповідь він вигадав кольорові крапки, зазвичай описувані як червоні: крапка над літерою для a, під нею для i, поряд із нею для u. Традиція приписує намісникові аль-Хаджжаджу пізніше впорядкування крапок для приголосних, хоча датовані папіруси 643 року вже їх уживають, хоч і ощадливо. У VIII столітті граматик аль-Халіль ібн Ахмад замінив крапки для голосних маленькими формами літер: крихітним алифом для a, вавом для u і йа для i. Саме ці знаки, ḥarakāt, стоять сьогодні в друкованих Коранах і дитячих книжках.

Неподалік над тією самою задачею працювали сирійські писарі. Близько 600 року вони ставили крапку над словом або під ним, щоб розрізняти слова, які пишуться однаково. Історик Nick Posegay стверджує, що знаки голосних з’явилися спершу в сирійській, а невдовзі після того в арабській та івриті, і що ідеї про них переходили між християнськими, мусульманськими та юдейськими вченими.

Мовний шарнір

Ось цей аят, Коран 9:3. Його варто побачити арабською, бо те саме слово трапляється в ньому двічі.

На початку аят говорить про оголошення mina llāhi wa-rasūlihi, «від Бога і Його Посланця». Слово тут وَرَسُولِهِ, wa-rasūlihi. Воно закінчується на -i, бо стоїть після «від».

Ближче до кінця сказано anna llāha barīʾun mina l-mushrikīna wa-rasūluhu, «що Бог вільний від зобов’язань перед багатобожниками, і Його Посланець також». Слово тут وَرَسُولُهُ, wa-rasūluhu. Воно закінчується на -u, бо Посланець тепер другий підмет, що стоїть поряд із Богом.

Без знаків обидва слова мають той самий кістяк, ورسوله. Дайте другому закінчення першого, і Посланець переміститься з місця поряд із Богом до списку тих, перед ким Бог вільний від зобов’язань. Саме таке хибне прочитання, за переказом, почув Абу-ль-Асвад, і саме цю причину традиція називає для того, щоб записувати голосні. Уся різниця полягає у двох маленьких знаках: рисці під l та h або маленькому завитку над ними.

Переклад просто друкує правильний зміст. Лише арабський текст показує, як мало чорнила стоїть між двома прочитаннями.

Чого ми не знаємо

Названі на ім’я винахідники належать традиції. Переказ про Абу-ль-Асвада доходить до нас через пізніших авторів, і історики письма, серед них Адам Бурсі, ставляться до таких оповідей про походження обережно: вони заднім числом пояснюють процес, що, ймовірно, тривав довше й потребував більше рук. Датування сирійських систем у різних учених різняться, а поширену заслугу, яку приписують Якову Едеському за західносирійські знаки голосних, піддають сумніву. Радіовуглецеві дати ранніх рукописів Корану, як-от від 568 до 645 року для аркушів із Бірмінгема, це інтервали з відомими аномаліями, а не свідоцтва про народження.

А стара звичка так і не зникла. Газети івритом та арабською друкують без знаків голосних; знаки повертаються у священних текстах, поезії та книжках для дітей і тих, хто вчиться. Досвідчені читачі й сьогодні роблять те саме, що робили фінікійські читачі.

Ось у чому справжня навичка, що стоїть за читанням біблійного івриту чи класичної арабської. Вона не стільки в розшифруванні знаків, скільки в тому, щоб знати мову досить добре й чути те, про що сторінка мовчить. Обидві мови є серед курсів PRAVIEL, і саме цій навичці вони служать.

Джерела

• Wikipedia, "Greek alphabet"
• Wikipedia, "Mater lectionis"
• Wikipedia, "Masoretes"
• Wikipedia, "Aleppo Codex"
• Wikipedia, "Qere and Ketiv"
• Wikipedia, "Jehovah"
• Wikipedia, "Arabic diacritics"
• Wikipedia, "Abu al-Aswad al-Du'ali"
• Wikipedia, "Al-Khalil ibn Ahmad al-Farahidi"
• Quranic Arabic Corpus, word-by-word analysis of 9:3
• Adam Bursi, "Connecting the Dots: Diacritics, Scribal Culture, and the Qurʾān in the First/Seventh Century," Journal of the International Qur'anic Studies Association 3 (2018)
• Nick Posegay, Points of Contact: The Shared Intellectual History of Vocalisation in Syriac, Arabic, and Hebrew (Open Book Publishers, 2021)
• University of Birmingham, "The Birmingham Qur'an"